Надія Василівна Мудренок (уроджена Галатенко) народилася 1938 року в селі Ядлівка Ново-Басанського району Чернігівської області (нині - Перемога Баришівського району Київської області). У неї було троє братів і сестер.

Війна прийшла в її родину одразу після вторгнення Німеччини до Радянського Союзу: У 1941 році її батько був призваний до Червоної армії і служив у 300-й стрілецькій дивізії. Потім він потрапив у полон і перебував у таборі для військовополонених “Дарниця”. Надія згадує, як її мати відвідувала його в таборі: “Вона зібрала, що мала їсти, і пішла пішки до табору. Це було за 50 кілометрів від нашого села”. Прибувши туди, мати стала свідком того, у яких жахливих умовах перебували в’язні. Наступного разу, коли вона відвідала табір, батька там вже не було. Його відправили в невідомому напрямку разом з 300 іншими в’язнями. До сьогодні його сім’я не знає, що з ним сталося. Згідно з базою даних “ОБД Меморіал”, він загинув 7 лютого 1942 року і був похований у Харківській області.

У серпні наступного року Надія та її родина побачили, як їхнє село було зруйноване. Вона згадує про це так: “Раптом в село в’їжджають есесівці на мотоциклах… Село підпалили з усіх боків. А хто намагався втекти - розстрілювали”. Сім’ю гнали кілька днів під охороною есесівців із собаками та кулеметами до Броварів, де були ув’язнені у таборі за колючим дротом, організованому на території колишньої дитячої виправно-трудової колонії НКВД. Наступні два місяці вони перебували там у жахливих умовах. Наприклад, була поширена дизентерія, оскільки одні й ті ж бочки з водою використовувалися як для купання дітей, так і для приготування їжі для в’язнів. 

На початку жовтня 1943 року Надію та її сім’ю разом із 160 односельцями завантажили у вагони і відвезли до пересильного табору на вулиці Артема в Києві. Звідти німецька влада вирішила відправити сім’ю на примусові роботи до Німеччини. Надія пам’ятає, як їхала потягом на захід: “На дверях вагона стояли два есесівці. Вони цілодобово грали на гармошках. І ми їхали в цьому вагоні і спали, і, вибачте, випорожнювалися”. Після прибуття до Німеччини сім’ю утримували в різних місцях, перш ніж відвезли до табору в провінції Бранденбург, розташованому між Брізеном і Альт-Мадліцом. Тут вони пробули майже два роки. 

У цьому таборі раніше утримувалися радянські військовополонені, але згодом він став використовуватися для цивільних осіб, серед яких було багато дітей віком до чотирнадцяти років. Всі дорослі в таборі щоранку йшли на роботу: одні працювали на залізниці, в аеропорту, інші збирали каміння в полі. Іноді їм вдавалося вкрасти заморожені буряки і картоплю, і таємно передати їх дітям, які чекали в бараках. Це було особливим задоволенням, оскільки раціон у таборі не був ідеальним - зазвичай їх годували квасолею, бруквою та хлібом, який Надія описує як цегляний і зроблений з тирси. Діти залишалися без нагляду протягом дня, поки дорослі були на роботі. Більшу частину цього часу вони проводили, намагаючись втекти від начальника табору, який словесно і фізично ображав ув’язнених. Надія згадує:

“Він весь час кричав на нас: “Kleine russische Schweine!”. Тому, як тільки ми чули шум у бараку, ми всі ховалися під нарами, як щури”.

Табір звільнила Червона армія, яка порадила в’язням забиратися подалі від лінії фронту. Вони вирушили в дорогу, йшли кілька днів лісами та полями, поки не натрапили на колону машин. Колишніх в’язнів завантажили на вантажівки і відвезли до радянського фільтраційного табору, де влада намагалася з’ясувати їхню політичну лояльність і викрити потенційних шпигунів. Тут співробітники радянських спецслужб (или співробітники СМЕРШ) проводили допити і заводили на кожного досьє. Надія згадує час перебування в таборі з двояким почуттям: з одного боку, сім’я знову жила за колючим дротом, а з іншого - солдати добре годували.

Повернення сім’ї в Україну затрималося, коли Надія захворіла у фільтраційному таборі спочатку на тиф, а потім на туберкульоз. У січні 1946 року вони прибули до села Бобрик, де їх забрав дядько Надії Кіндрат. Прибувши у рідне село, вони побачили, що їхній будинок був спалений, і все навколо було безлюдним. Вони пережили голод і хвороби, які були наслідком ув’язнення в німецьких трудових таборах. Наприклад, Надія продовжувала хворіти на туберкульоз, одна з її сестер була хвора на аутоімунне захворювання, а молодший брат став страждати від довготривалих наслідків недоїдання. 

Поволі життя сім’ї почало налагоджуватися в мирний час. У чотирнадцять років Надія самостійно виїхала з дому і продовжила навчання на інженера-механіка в Київському механічному технікумі. Багато років працювала інженером на заводі “Арсенал”, аж до виходу на пенсію у 2001 році. 

Сьогодні вона очолює районну секцію колишніх жертв нацизму в Печерському районі міста Києва. Незважаючи на повномасштабну агресивну війну Росії проти України, Надія залишається в місті: вона займається організацією допомоги та роздачею гарячих обідів найбільш самотнім і вразливим членам своєї організації, а також іншим мешканцям міста, які цього потребують. Її родинний будинок у рідному селі Перемога був зруйнований під час бойових дій. Вона та її діти й онуки намагаються відновити його.

Автори: Анна (Варшава), Марі (Геттінген), Оксана (Чернігів)